Пара щаслива бути батьками такої великої родини і не планує на цьому спинятися.

Найстаршій дитині Надії та Олександра Степанюків із села Дігтів — 28 років, найменшій — півтора року. Більшість дітей подружжя забрало з дитячих будинків та інтернатів і всиновило.

Надія каже, що змалечку мріяла про велику родину. Пам’ятає, як багато років тому до них прийшов хлопчик просити милостиню. Вона благала маму забрати бідолашного у сім’ю. Мама ж пояснила, що не може, важкі часи, зарплати не дають. І додала, що коли Надія виросте і захоче взяти дитину на виховання, то неодмінно її підтримає.

“Чомусь запам’ятала ці слова на все життя. Є люди, які називають мене “хворою на голову”, — каже 36-річна Надія. — Але ми з чоловіком Олександром — безмежно щасливі бути батьками такої великої родини”.

Зі своїм коханим співрозмовниця познайомилась випадково. “Так сталось, що у молодому віці Олександр припустився помилки і потрапив у місця позбавлення волі, — каже Надія. — Написав бабусі листа про те, що шкодує про скоєне. Але того листа чомусь принесли мені, хоча жили ми в різних селах. Я відкрила конверт. Щира сповідь хлопця мене зворушила, ми стали листуватись… Скоро буде 16 років, як ми разом, і жодної секунди я не засумнівалась у своєму виборі”.

Надія каже, що Господь не дав їй своїх дітей. “У мене стався викидень… Я дуже переживала, не знала, чи зможу колись народити. Через рік ми вирішили всиновити дитину, зібрали документи. Так у нашій сім’ї з’явився дворічний Вадим з Луцького дитбудинку.

А потім моя мама принесла газету, де була стаття про жінку, яку зарізав співмешканець. Прізвище потерпілої — як у нашого сина, збігалася і назва села, звідки вона родом. Я мерщій пішла у службу у справах дітей. Там дізналася, що в нашого Вадима є тримісячна сестричка Діана. Її мама була ВІЛ-інфікована, ця інфекція могла бути і в дівчинки. Але мій чоловік сказав: “Надіє, це рідна сестра нашого Вадима. Він виросте і якщо дізнається, що ми не забрали її, то осудить нас”. Коли всиновили Діанку, вона була такою крихіткою, голівку ще не тримала, годували її з пляшечки. На щастя, ВІЛ у дитини не виявили. А невдовзі ми дізналися, що у Вадима і Діанки ще є старші рідна сестра і брат. Невдовзі наша родина поповнилась 14-річною Надією та 10-річним Віталієм. Взяли їх під опіку, бо всиновити не могли через їхній вік”.

Певний час родина Степанюків мешкала з Надіїними батьками. Але тулитись на 70 квадратних метрах було непросто, тому подружжя з дітьми перебралось в орендовану оселю. “Тоді у нашій родині з’явилося ще двоє дітей. Якось по телевізору побачила сюжет, де йшлось про те, що мама покинула дівчаток заради чоловіка. Діти були з Херсону. Це 4-річна Настя та однорічна Олександра… Ми з чоловіком не хотіли створювати дитячий будинок сімейного типу. Для мене важливо бути мамою, бо це найкращий статус у житті! Звісно, виховувати шестеро дітей було фінансово важко, але ми не скаржились. Моя мама допомагала, та і я їздила на сезонні заробітки, чоловік теж працевлаштувався у Польщі. Ми робили все можливе, аби наші дітки ні в чому не мали потреби”.

П’ять років тому один із благодійних фондів, який опікувався багатодітними родинами, допоміг Степанюкам придбати просторий будинок у селі Дігтів.

“Десь через два тижні після переїзду ми з Олександром вже були у дитячому будинку у Хмельницькому. Щойно працівниця закладу розгорнула папку з фото, чоловік сказав: “Це наші дітки. Мене не цікавлять їхні діагнози. Ходімо знайомитись”. Так у нас з’явився 2-річний Матвій, 5-місячна Злата, 4-річний Максим та 6-річна Віка. Вони між собою рідні, — каже Надія Степанюк. — Чоловік став ще більше працювати, відкрив підприємство з ремонту машин, ми тримали господарство, садили городи”.

Два роки тому, мовить пані Надія, у соціальній службі вона дізналася про патронат — тимчасове виховання дітей із неблагополучних сімей. Жінка зі старшою донькою Надією пройшли спеціальне навчання. Тепер під патронатом Степанюків підростає ще семеро дітей.

“Спочатку важко було налаштуватись, адже виходить, що ти доглядаєш дитину, яку потім маєш віддати. Проте навчання допомогло, і ми змогли прийняти цю ситуацію, — мовить далі Надія Степанюк. — Тепер мені просто телефонують зі служби­ у справах дітей і повідомляють, що за кілька годин привезуть діток. І я готую кімнату, одяг, їжу. За законом такі діти можуть мешкати в мене до пів року.

Напередодні великої війни нам привезли трьох діток-ромів. Найменшому хлопчику було лише два місяці. Було надзвичайно важко, бо доводилося всім ховатись в укриття, також дітки виявились хворобливими. Але я знала, на що йду. Якось так втомилась біля немовляти, що схопилась лише вдосвіта. У хаті — тиша. Дивлюсь — а донечка Настя забрала від мене тримісячного малюка й грається з ним, щоб я трішки відпочила. Цей вчинок зворушив мене до сліз”.

Дочка Надія взимку вийшла заміж, тож Степанюки мають першого зятя. 24-річний син Віталій добровольцем пішов на фронт. Нещодавно також одружився і повідомив, що його кохана вагітна. “Будемо з чоловіком молодими дідусем та бабусею”, — тішиться Надія.

На день родині потрібно чотири-п’ять буханців хліба. Якщо варять борщ чи суп, то 10-літрову каструлю. “Оце днями смажили деруни. Довелося два відра картоплі начистити, — каже жінка. — Вареників чи пельменів за раз треба наліпити 400 штук, це десь 6 кілограмів. На Великдень пекли паски, замішуючи тісто на 9 порцій”.

Подружжя Степанюків не зважає на труднощі й вирішило: якщо буде потреба, то подарують любов і тепло іншим діткам, чиїх батьків забрала війна. “Наші двері та серця завжди відкриті, — каже Надія. — Мріємо про перемогу і про те, щоб разом зі всіма дітками поїхати у наші мальовничі Карпати. Знаю: бажання здійснюються, коли сильно в це віриш!”