Таня побачила незнайому дівчину на їхніх весільних фотографіях, і вирішила дізнатися про все у свекрухи. Побачивши фото, свекруха ахнула і схопилася за серце.

– Міш, а це ще що за дівчина? – Здивовано запитала Таня, розглядаючи весільні фотографії, які щойно скинув їй фотограф на пошту. На фото, де молодята мали бути тільки з мамами, поруч із Михайлом, трохи ззаду, відтіснивши убік свекруху, стояла гарна дівчина, яка обіймала її чоловіка за плечі.

На вигляд та була роки на два-три старша за Таню. Михайло підійшов, подивився, похмурнів. – Забудь про неї! І мамі не надумай показувати цю фотографію! – відрізав чоловік. “Як це “забудь”?! Як це “не показуй”?!

вдома, підійшла з ноутбуком до Марини Петрівни. – Мамо, а Ви знаєте цю жінку? – Запитала вона. Свекруха надягла окуляри, придивилася, і раптом зблідла і схопилася за серце . Таня кинулась по воду. Попивши водички, заспокоївшись, Марина Петрівна насилу вимовила:

– Це мати Михайла. – А Ви йому хто? – Давно це було, доню. Амалія, наша сусідка. Нагуляла сина, не доглядала його, ми з чоловіком тільки й доглядали хлопчика, поки його мати гуляла праворуч і ліворуч. Годували, мили, прали одяг, іноді куnвали обновки.

А коли Мишкові виповнилося чотири роки, її не стало, ми забрали Мишка до себе. Уси новили. А на фото Амалія. – Так це виходить її привид з’явився привітати Мишка? – Виходить, що так. Та ти, я дивлюсь, рада? – спитала свекруха.

– Звісно рада. А я вже Бог знає, що сама собі вигадувала! Краще привид, — усміхнулася Таня. – А чому ви мені раніше не сказали, що Мишко у Вас прийомний? – Син заборонив. Боявся, що ти мене не поважатимеш, — зніяковівши відповіла Марина Петрівна. – Ось ще. Та я тепер вас ще більше поважаю і люблю. Ви справжнісінька мама. А примара… Нехай собі бродить.