«Мaм, Пусти, Ми Вже Зaмерзли» Йшлa Додому, Побaчилa Як Сусідські Діти Колотять У Двері I…ФОТО

Надворі було дуже холодно. Морозний вітер пробирав наскрізь. Я важко змогла добігти від зупинки до будинку. У під’їзді на мене чекав неприємний сюрприз. Двоє сусідських дітлахів з усієї сили тарабанили у зачинені двері.

Я вже не вперше зустрічала подібну картину. Але раніше було літо, тепла осінь, а чи не початок зими. Дівчинка років восьми вже зовсім задубіла. Вона скинула свою курточку і віддала її молодшому братові, трирічному Ванечку.

— Знову заснула? – Запитала я малюків.

– Так! Прийшов дядько Костя і мама відправила нас погуляти. Ми пішли весь день, а зараз вона не відкриває…

– Розгублено сказала Віра.

– Я їсти хочу! – Пропищав Ванечка.

Я забрала дітей до себе і напоїла чаєм із бутербродами. Не вперше я приймала «біженців». Минулого разу горе-матір взагалі сказала, що викличе поліцію, і я не маю права забирати її дітей без просу. Звичайно, а гуляти півночі під будинком вони мають право.

Ми подивилися телевізор. Я ще раз спустилася на перший поверх і спробувала достукатися до недолугої сусідки. Результату ці спроби не дали. Я повернулася додому і поклала дітей спати.

Рано вранці мені стало дуже хвилююче. Раніше в такий час сусідка вже бігала в ларьок за опохмелкою, а тут ні слуху, ні духу. Я викликала міліцію. Довелося відчиняти двері.

Перед поглядом правоохоронців відкрилася страшна картина. Моя сусідка лежала з витріщеними очима і хрипіла. Її негайно госпіталізували. Однак шанси на те, що вона виживе, були дуже малі.

Я з тугою подивилася на малюків. Куди ж їх тепер? Після заповнення кількох документів мені дозволили залишити Ваню та Віру тимчасово в себе. Але як мені робити далі, я не знала.

Наступного дня до мене приїхали з міліції. Вночі сусідка померла у реанімації. Тепер на дітей чекав дитбудинок. Що в такому разі робити? Мені й самій жилося дуже тяжко. Самостійно піднімала сина. Тепер він виріс і поїхав навчатися до іншого міста. Стало трохи легше … Але скоро він може одружитися, треба буде з онуками допомогти.

Мої роздуми перервав голос дільничного:

— Ганно Семенівно, оформлюйте опікунство на дітей. Вам держава допоможе, я гарантую! Вам і пенсія для кожної дитини належить. Проконсультуйтеся у соціальній службі! Я ще на хвилинку замислилась і подивилася на дітей, які принишкли в сусідній кімнаті. Справді шкода їх у дитбудинок віддавати, адже домашні таки…

Остання “інстанція”, з якою я вирішила вести переговори, був мій син. Але той остаточно розвіяв усі мої сумніви. Гриша переконав мене в тому, що я впораюсь і стану прекрасною мамою. До того ж він розуміє, як мені самотньо зараз без нього.

Я посміхнулася і прийняла правильне рішення у своєму житті. Тепер у мене підростає двоє чудових дітлахів. Соціальної допомоги мені з лишком вистачає. А я себе знову відчула справжньою мамою!